Рецепт “українського дива”

1. Політична реформа на принципах народної демократії

На шляху до „демократії для всіх”.
Україна увійшла в етап утвердження конституційної демократії. Або ця модель розвитку буде втілена в життя, або ж нам загрожує відкат до авторитарної моделі з демократичним фасадом.
Наразі ми не повинні забувати про те, що в Україні не завершений демократичний етап перетворень, і провалля недовіри, як і раніше, розділяє владу і громадян. Це означає, що зміна форми правління в державі є не тільки справою професійних політиків, а й суспільства, представленого територіальними громадами, громадськими організаціями і іншими структурами громадянського суспільства. Тому процедура і технологія зміни системи політичного устрою в Україні повинна спиратися не стільки на владні інститути, скільки на структури громадянського суспільства. Нова модель влади повинна напрацьовуватися за участю широких кіл громадськості, а не самою владою або політичними посередниками, які, як правило, готують рішення для себе і під себе. Іншими словами, сьогодні необхідно створити нові механізми, які дозволяють громадянам включитися в процес конституційної реформи.
На жаль, сьогодні такого розуміння поки що не демонструє ні влада, ні більшість політичних сил, представлених у парламенті. Складається враження, що влада, політичний центр і опозиція в запалі дискусії про майбутній державний устрій немов забули про те, що такі питання не вирішуються без активної участі суспільства. А в результаті постає реальна загроза, що замість „демократії для всіх” знову буде відтворено модель, від якої намагалися відійти, – модель „демократії для обраних”.
Щоб не повторити помилок минулого, слід нарешті усвідомити: не влада і не політики, а саме громадянське суспільство за допомогою нових позавладних інститутів має виробити погляд на майбутню модель державного устрою. І лише потім партії, політики, парламентські фракції отримають моральне право конкурувати за ті чи інші підходи до зміни системи влади. Адже мова йде не просто про «устрій влади», а про Конституцію як систему норм і правил, яка регулює взаємовідносини кожного громадянина з державою.


· Легітимність - одна із ключових проблем політичної реформи.
Поза увагою демократичних сил не повинна залишатися проблема легітимності нового порядку, за якого нам доведеться жити та діяти в майбутньому. І ключовим питанням, від якого залежатиме легітимність політичної реформи, є питання механізму опрацювання нових конституційних норм.
Розробка та прийняття змін до Конституції не може бути самоціллю. Оновлений Основний Закон має стати ефективним інструментом пробудження громадської активності, демократизації суспільства, посилення впливу партій на суспільно-політичне життя країни. Саме в цьому – глибинний зміст конституційного процесу.
Вибір шляхів реформи невеликий і складається з двох сценаріїв її реалізації:
- адміністративно-політичний, за яким доля Основного Закону вирішуватиметься окремими політиками та виконавчою владою без участі громадськості. Не виключено, що такий сценарій може обернутися і черговим „керованим” референдумом; 
- демократичний - із залученням широкої громадськості, що можливо за рахунок проведення „громадських слухань”.
Можна сміливо стверджувати, що адміністративно-політичний сценарій - це шлях в нікуди, це свідоме нехтування соціальними очікуваннями та волевиявленням громадян. Наші виборці не підтримають тих, хто закликає до реставрації минулого, повернення до радянської зрівнялівки і ідеологічної одномірности. Навпаки, переважній більшості наших співгромадян набридло терпіти ситуацію, за якої чиновники, слідуючи старій радянській практиці, продовжують вирішувати, як людям жити і що робити. Набридла відсталість політичної надбудови, яка "придушує" тих, хто навчився розраховувати на власні сили, покладається на свою кваліфікацію і уміння працювати в умовах ринкової конкуренції.
І навпаки, демократичний сценарій реалізації політичної реформи має всі шанси отримати підтримку в суспільстві. Головне, щоб політична реформа була, по-перше, прозорою, і, по-друге, публічною — тобто залучати широку громадськість. Тільки у такому разі можна буде сказати, що зміни в Конституції легітимні, оскільки стали актом нової соціальної угоди, своєрідним «суспільним договором», а не черговим «нічним» компромісом окремих політичних груп.

· Народно-демократична модель влади.
Головною причиною відтворення кризових явищ в українському суспільстві є відрив держави від громадян, що є сьогодні чи не найголовнішою небезпекою соціальній та політичній стабільності. Саме тому ми стали на позицію переходу до:
1) Парламентсько-президентської форми правління;
2) Перенесення центру тяжіння на місцеве самоврядування;
3) Проведення Конституційної Асамблеї - як інструмента легітимації необхідних конституційних змін.
Крім того, необхідно забезпечити умови для повноцінного розвитку громадянського суспільства, перш за все – за рахунок ствердження на практиці громадянських прав та свобод, прийняття законодавства про розвиток “третього сектору” .

Що стосується власне основних принципів змін політичної системи, які доцільно розглядати при започаткуванні нового конституційного процесу.
По-перше, спадковість та дотримання своєрідного “демократичного стандарту”. В новій Конституції необхідно зберегти норми та положення, що викладені у перших двох розділах чинного Основного Закону.
По-друге, Конституція має стати Основним Законом не метафорично, а на практиці. Не можна припускатися помилок, які були зроблені під час розробки та прийняття Конституції в 1996 році. Нова Конституція повинна бути документом прямої дії, що не передбачає прийняття додаткових “конституційних законів”, в яких деталізуються окремі норми чи розділи Конституції. 
По-третє, втілення в моделі влади принципу політичної відповідальності. Потрібно покласти край грі словами про парламентсько-президентську та президентсько-парламентську форми правління. В Україні, як у державі, що задекларувала європейський вектор розвитку, має утвердитися парламентська форма правління, в якій є Президент як гарант Конституції, Кабінет Міністрів як вищий орган виконавчої влади та Верховна Рада як вищий законодавчий орган представницької влади.
По-четверте, у Конституції має бути зафіксовано такий розподіл владних повноважень між виконавчою, законодавчою та судовою владою, який дозволить уникнути безплідної боротьби за домінування в системі влади між її гілками. В практичному плані це означає:
1. Нова роль парламенту. Зокрема, Україні потрібна сильна та відповідальна представницька влада всіх рівнів. Необхідно відстояти модель сильної парламентської республіки та партійно-політичні механізми формування представницьких органів влади. Вибори до парламенту мають здійснюватися на пропорційній основі. У них мають брати участь політичні партії та партійно-політичні блоки.
Відповідно суб’єктом формування уряду та виконавчої влади загалом повинен стати парламент, а точніше - політичні партії та блоки - переможці виборів, які будуть здатні створити правлячу політичну коаліцію у Верховній Раді з відповідним конституційним статусом.
2. Ствердження Кабінету Міністрів у статусі вищого органу виконавчої влади. Зокрема, Прем’єр-міністр має бути політично сильною фігурою. Спираючись на довіру парламентської коаліції та маючи згоду Президента, він стає активним учасником формування персонального складу Уряду з правом подання пропозицій для затвердження парламентом.
Крім цього, нова модель влади повинна передбачити, що саме Уряду підпорядковуються Державна податкова адміністрація, Фонд держмайна, силові структури, інші органи центральної виконавчої влади та державні адміністрації, що діють у регіонах.
3. Посилення ролі Президента. Парламентська модель передбачає реформацію інституту президентства. Президент – глава держави та гарант Конституції, що уповноважений здійснювати контроль за дотриманням Конституції та законодавства у діяльності всіх гілок влади, підписувати закони та давати згоду на кадрові рішення Парламенту, представляти державу на міжнародному рівні та мати інші повноваження, що логічно пов’язані з таким статусом. Крім того, за Президентом має бути закріплено право на розпуск Парламенту у разі його неспроможності у визначений Конституцією термін сформувати правлячу коаліцію, ухвалити бюджет, розпочати роботу сесії.
4. Збереження в Україні унітарного устрою та ліквідація конституційних норм, які стоять на заваді проведення адміністративно-територіальної реформи. Водночас на рівні конституційних норм необхідно заблокувати будь-які спроби так званої федералізації України.
Адміністративно-територіальна реформа в Україні повинна розглядатися в пакеті із заходами, спрямованими на проведення політичної реформи. Сьогодні нікого не задовольняють темпи та характер здійснення адміністративної реформи та удосконалення системи адміністративно-територіального устрою на місцевому рівні. Незавершеність адміністративної реформи не дозволяє визначитися та сформувати систему управління державною регіональною політикою, а збереження адміністративно-територіального устрою на місцевому рівні блокує процес оформлення нових відносин, що виникають у результаті розвитку системи самоврядування.
5. Нова Конституція повинна також врахувати існуюче законодавство стосовно місцевого самоврядування та втілити у своїх нормах загальноприйнятні “правила гри” у взаємостосунках між представницькими та виконавчими органами влади всіх рівнів.
Підвищити статус та повноваження органів місцевого самоврядування можна буде лише за умови подальшої демократизації роботи самих органів самоврядування. Незавершеність перетворень сьогодні фактично заблокувала розвиток місцевого самоврядування. Саме регіональна еліта, користуючись фасадом виборності, створює фактично феодальну систему, непідзвітну ні громадянам, ні місцевим радам, ні політичним партіям. Очевидно, тільки перехід до партійно-мажоритарної системи виборів місцевих рад, де кандидат-мажоритарник висувається від партії, може дати потужний поштовх розвиткові демократії, підвищенню ролі політичних партій у вирішенні питань, що пов’язані з розвитком міст та регіонів України.
Фактично мова йде про необхідність подолання дуалізму у підходах до моделі виборів до Верховної Ради та органів місцевого самоврядування. В стратегічному плані реформа політичної системи повинна орієнтуватися на впровадження в Україні партійної системи виборів як до Верховної Ради, так і до місцевих рад. Аргументи щодо того, що партійна система виборів недоречна через слабкість політичних партій та їх місцевих осередків, є недостатніми. Впровадження такої системи тільки стимулює розвиток партійних осередків на обласному та районному рівнях. Доцільним є врахування специфіки регіональної влади: якщо до Парламенту оптимальними є вибори за єдиними виборчими списками, то для виборів до органів місцевого самоврядування необхідно залишити мажоритарну модель з правом висування кандидатів від партій та блоків.


· Місцеве самоврядування проти „демократії для обраних”
Необхідність розвитку місцевого самоврядування в Україні є очевидною і не потребує додаткових аргументів. Принаймні без розвитку місцевого самоврядування ми будемо приречені залишатися в обіймах системи „демократії для обраних”.
Перші кроки в цьому напрямі були зроблені на початку 1990-х. Але, на жаль, протягом десятиліття державна влада рухалася шляхом гіпер-централізації. Централізація влади та одержавлення громадського життя стали чи не найголовнішим гальмом на шляху розвитку самоврядності і становлення інституцій громадянського суспільства. Тому проблема становлення самоврядування в Україні є невід’ємною складовою проблеми розвитку громадянського суспільства, забезпечення на практиці прав та свобод громадян.
Попри всі проблем, пов’язані із суперечливим чинним законодавством та з фінансовою незабезпеченістю територіальних громад, на перший план сьогодні виходять проблеми політичні. Без їх вирішення нам не вдасться подолати вакуум, що утворився навколо перспектив розвитку місцевого самоврядування.
Не можна допустити, щоб увага вітчизняних політиків до проведення політичної реформа обмежувалася лише проблемами взаємовідносин у трикутнику Парламент – Уряд - Президент, бо це призводить до витіснення на другий план питання розвитку місцевого самоврядування.
Нинішня модель територіальної організації влади характеризується надмірною централізацією і виглядає дещо архаїчною порівняно з європейськими зразками. Внаслідок чого сучасний стан розвитку місцевого самоврядування в Україні є стримуючим фактором не тільки становлення місцевої демократії, а й соціально-економічного розвитку територіальних громад. З огляду на перспективи інтеграції України до європейського співтовариства та існуючі у нас проблеми соціально-економічного розвитку територіальних громад можна впевнено прогнозувати, що Україна стоїть перед необхідністю радикальної реформи системи територіальної організації влади.
Нашим регіонам потрібна реальна влада на місцях. А це означає, що ця влада має бути економічно забезпечена та підконтрольна громаді. Що для цього потрібно? Перш за все - формування достатньої економічної бази самоврядування та чітке розмежування повноважень виконавчих органів самоврядування і державних адміністрацій.
Самоврядування має дістати не тільки номінальні права та обов’язки, а й стати реальним центром влади, отримати дієві правові, фінансові та управлінські важелі впливу на розвиток своїх територій та громад.
Реального поштовху для реформування та розвитку місцевого самоврядування можна надати за рахунок створення виконавчих органів місцевих рад. Зокрема, до компетенції виконавчих органів обласних та районних рад має належати розробка проекту та виконання (після затвердження відповідною радою) місцевого бюджету, реалізація економічних, соціальних та гуманітарних програм, що належать до їх компетенції.
Розвиток місцевого самоврядування має здійснюватися паралельно з реформуванням системи органів виконавчої влади держави на рівні областей та районів. Головна мета в цьому напрямі – створити чітку вертикаль виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів. Компетенція державних адміністрацій має обмежуватися контролем за виконанням державного бюджету та державних програм на рівні областей, районів, міст.
Отже, функції виконавчих структур органів місцевого самоврядування та держадміністрацій будуть чітко розмежовані.
По-перше, в рамках представленої моделі не передбачається “виборності” керівників державних адміністрацій, оскільки їх призначення та звільнення з посади має перебувати в компетенції Кабінету Міністрів як вищого органу виконавчої влади держави.
По-друге, необхідно сформувати політичні умови, що відкриють шлях до створення виконавчих структур місцевого самоврядування.
По-третє, необхідно здійснити розмежування самоврядних прав різних територіальних громад в межах однієї адміністративно-територіальної одиниці і в цьому питанні вже напрацьовано відповідний досвід.
По-четверте, залишаються неврегульованими питання, що стосуються комунальної власності та проблем землі, і відповідно - розподілу повноважень між державними, обласними та міськими органами влади. Таким чином, принцип децентралізації влади необхідно доповнити принципом деконцентрації власності.
По-п’яте, необхідно позбутися надмірної бюджетної залежності міст від обласних рад і адміністрацій.
Нарешті, досі не прийнято загальнонаціональну схему розподілу регульованих податків в Україні, а без цього неможливо говорити про створення відповідної матеріально-фінансової бази місцевого самоврядування.
Розвитку місцевого самоврядування бракує вкрай важливого елементу – фіскальної незалежності місцевих бюджетів. Нагальною є необхідність вирішення наступних проблем бюджетної політики в частині міжбюджетних відносин:
- створення власної стабільної дохідної бази місцевих бюджетів (можливим є розгляд питання щодо введення в Україні податку на майно);
- відповідність надходжень власним і делегованим повноваженням місцевих бюджетів;
- утвердження самостійності бюджетів адміністративно-територіальних одиниць;
- збільшення прозорості місцевих бюджетів шляхом посилення контролю за їхнім виконанням, переходу від стратегії дотацій до стратегії субвенцій, введення єдиної методики планування доходів і видатків.
Таким чином, місцеві органи влади повинні одержати законодавчо закріплене право на визначені доходи (як у вигляді відрахувань від загальнодержавних податків, так і у вигляді податків і зборів, що повністю надходять у місцеві бюджети на довгостроковій основі) і в той же час - відповідальність за фінансування визначених витрат.
Магістральним напрямом поліпшення міжбюджетних відносин має стати поступовий перехід від пріоритетної спрямованості на дотаційне вирівнювання бюджетної забезпеченості регіонів до створення умов для зміцнення бюджетної самостійності регіонів та посилення зацікавленості регіонального та місцевого самоврядування в поширенні та закріпленні джерел власних доходів.


2. Народна економіка: від модернізації до соціоекономіки

· Ідея «народної економіки»
Що ми будуємо? Яка економічна модель дозволить найкраще реалізувати потенціал української економіки, запровадити європейські стандарти життя для більшості наших громадян, дозволить зберегти людині гідність та впевнено дивитися у завтрашній день?
Ці сакраментальні питання вимагають відповіді від кожної політичної сили, від кожної партії. Тому наш план дій не може бути повним і змістовним, якщо не сказати кілька слів про принципову позицію народної демократії з цих питань.
Відстоюючи необхідність реформи політичної системи і розробки довгострокової економічної стратегії, НДП пропонує своє бачення тієї мети, до якої повинні прагнути демократичні сили, які не приймають шлях олігархії і бюрократичного деспотизму.
Я давно вже відстоюю тезу про необхідність переходу до «народного капіталізму» та про формування в Україні “народної економіки”. Про що йде мова?
Перш за все про справедливу і цивілізовану ринкову економіку, в якій пріоритетними стають знання, талант, технологія та рівні умови і повністю викорінюються блат, корупція, економічне злодійство і «політичний бізнес» під прикриттям можновладців. На варті пріоритетів — закон і суспільна мораль.
Зазначені підходи можуть бути реалізовані лише в рамках моделі «народної економіки». При її формуванні мають бути реалізовані наступні принципи.
Перше. “Народна економіка” – це передусім гарантоване забезпечення економічних прав та свобод кожного громадянина.
Головне тут подолання олігархічної моделі економіки та проведення податкової реформи, зменшення податкового тиску до рівня, що стимулює підприємництво та забезпечує добробут як власника, так і працівника. 
Друге. “Народна економіка” вимагає нової соціальної політики та розвитку людського капіталу.
Складові - пенсійна реформа, реформа житлово-комунального господарства, запровадження системи медичного страхування та захисту прав пацієнтів, прогресивна молодіжна політика.
Третє. “Народна економіка” передбачає формування сильної держави та відповідальної влади, що здатна забезпечити реалізацію національних інтересів.
Об’єктом особливої уваги держави повинні бути:
– узгодженість інтересів вітчизняного бізнесу зі стратегіями національного розвитку;
– якість економічного зростання та реалізація порівняльних економічних переваг в умовах загострення міжнародної конкуренції;
– ресурсно-екологічна безпека та інноваційні механізми економічного розвитку.
Я переконаний, що такі питання, як наслідки Чорнобильської катастрофи, мають стати загальногромадянською справою.
Четверте. “Народна економіка” передбачає пріоритет розвитку внутрішнього ринку як основи фінансово-економічної стабільності та конкурентоспроможності національної економіки.
Насамперед йдеться про поєднання стратегії захисту внутрішнього ринку із тарифною та курсовою підтримкою експорту, про розробку та реалізацію „бюджету розвитку”, який має передбачати програму державних інвестицій та закупівель.
П’яте. “Народна економіка” повинна стати органічним елементом європейського та євро-азійського регіональних ринків, а українська держава – невід’ємною складовою європейської політичної спільноти.

Завершення економічних перетворень.
Концепцію “народного капіталізму” важко звинуватити в популізмі, оскільки вона в першу чергу наголошує на необхідності завершення економічних перетворень. Зокрема, реформа української економіки має вирішити два фундаментальних завдання:
1) здійснити постіндустріальний структурно-технологічний ривок;
2) значно підвищити ефективність економіки.
В умовах сучасної України це обумовлює на найближчу перспективу необхідність існування двосекторної економіки: сектору стратегічних виробництв з переважаючим впливом та роллю держави і сектору вільного ринку, свободи конкуренції і підприємницької ініціативи.
Перше завдання вимагає активного державного сприяння великим високотехнологічним підприємствам - флагманам економічного прориву. Формування транснаціональних компаній та корпорацій з опорою на національний капітал має стати для нас одним з найбільших державних пріоритетів у сфері структурних економічних зрушень.
Відповідно, Україні необхідна потужна державна інвестиційна політика. В її основі має бути поєднання виробництва та фінансів, однонаправленість промислової та грошово-фінансової політики держави. Метою цієї політики повинна стати мобілізація внутрішніх ресурсів і залучення зовнішніх інвестицій з подальшим їх спрямуванням на реструктуризацію і технологічне оновлення промисловості, інноваційне інвестування, розвиток сучасної постіндустріальної інфраструктури.
Водночас в умовах обмежених можливостей державних ресурсів та важелів, паралельно до їх застосування, інвестиційна політика повинна бути спрямована на залучення приватних внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Для цього слід рішуче змінити економічне середовище в країні, розвивати відповідну інфраструктуру та створити сприятливі умови для потенційних інвесторів в українську економіку. Мобілізації приватних фінансових ресурсів та їх концентрації саме на структурно-технологічному прориві та інноваційному інвестуванні сприятиме створення крупних фінансово-промислових груп та налагодження їх зв'язків з малими та середніми підприємствами.
Вирішення другого фундаментального завдання - значного підвищення ефективності економіки - вимагає надання свободи і простору для підприємливих та сміливих; створення реального конкурентного середовища там, де це можливо і необхідно; здійснення демонополізації економіки та жорсткого контролю за природними монополіями. Держава має служити простим платникам податків, а не окремим привілейованим бізнесовим структурам й монополістам, захищати свободу чесної конкуренції, всіляко розвивати малий та середній бізнес, знизити податки та навчитися розумно витрачати суспільні кошти.
Важливою соціально-економічною потребою є підвищення частки зарплати у валовому внутрішньому продукті України, що дозволить підвищити платоспроможний внутрішній ринок - основу виробництва, та заощадження населення - важливий інвестиційний ресурс. Тотальна бідність народу є економічно надзвичайно деструктивною. Крім того, збільшення доходів громадян та підприємств, що працюють на внутрішнього споживача, приведе до зростання політичного впливу народу та зменшення влади олігархічних кланів.
Нарешті, завершення економічних перетворень та підвищення економічної ефективності позбавить нас від існуючої профанації у сфері приватизації. І мова йде не тільки про те, скільки держава недоотримала у зв'язку з тим, що державна власність не була продана, чи від заниженої вартості вже приватизованої власності. Набагато важливіше інше — скільки держава не отримала (а могла б!) від ефективного використання власності. Адже про прибутки на державну власність чомусь не прийнято говорити, тим більше про те, що вони можуть бути великими і прозорими як щодо їх отримання, так і щодо їх витрачання.
Прозора, заснована на конкурентних засадах приватизація повинна стати частиною загальної економічної стратегії і перебувати під пильним контролем законодавців. Необхідно вже в цьому році зупинити так звану тіньову приватизацію. Адже в цьому також — практичне значення тези про «економічну демократію».
Проблемними залишаються питання пов’язані з приватизацією землі. Перш за все ми не можемо не розуміти, що в разі втрати дрібного власника землі, Україна ризикує втратити основу соціальної стабільності. Водночас не можна закривати очі і на масові випадки порушень в ході розпаювання землі і колишнього колгоспного майна. Адже ці випадки свідчать про те, що в умовах заплутаності і нерозуміння того, що відбувається, обкрадається сільське населення України. В цьому контексті було б доцільно вже найближчим часом створити дієвий механізм підвищення рівня інформованості про права і обов'язки сторін при оренді (а в майбутньому — можливому продажу) землі і тим самим захистити права селян.

· Якість економічного зростання.
Розв’язання проблеми значного підвищення рівня життя населення, створення умов і можливостей для забезпечення власними силами свого добробуту значною мірою залежатиме від досягнення стабільності і економічного зростання країни.
Проте економічне зростання не слід розглядати як процес повернення до обсягів виробництва 1990 року чи більш повне завантаження створених на той час виробничих потужностей, які були зорієнтовані на зовсім іншу систему попиту і розподілу праці.
Необхідно враховувати і те, що, незважаючи на фактичні переваги (передусім наявність висококваліфікованого кадрового потенціалу, ефективних розробок технологій в окремих галузях, значних запасів природних ресурсів та площ високопродуктивних сільськогосподарських угідь, вигідне географічне положення), за якісними показниками розвитку економіка України через практичну відсутність так званої п’ятої технологічної складової (мікроелектроніка, інформатика, біотехнології, генна інженерія, сучасні телекомунікації тощо) значно відстає від розвинутих держав.
Важлива складова економічної стратегії, що відповідає принципам „народного капіталізму” – забезпечення стійкого і прогресуючого економічного зростання, зміщення акцентів з кількісних показників на якість зростання. Саме тому виконавча влада повинна більше уваги приділяти проблемі зміни якості економічного зростання. Адже не секрет, що дуже часто в останні роки за зовні привабливими показниками промислового зростання знову приховуються неконкурентоспроможна продукція і низькоякісні послуги, які не знаходять визнання на ринку. А крім того, не можна допустити, щоб відносна стабілізація у сфері виробництва знову забезпечувалася за рахунок перекладання боргів на державу і на майбутні покоління.
Показником сьогоднішньої якості економічного зростання є неприродно високий рівень енергодефіциту в Україні. Без розв'язання цієї проблеми неможливо декларувати і планувати більш перспективні завдання розвитку країни. Зміна структури економіки на користь обробної промисловості, запуск механізмів енергозбереження, які б дозволили посилити енергетичні можливості країни, розвиток видобутку власного вугілля, нафти і газу, визначеність щодо ролі і перспектив атомної енергетики є базою для розв'язання енергетичних проблем української економіки і подолання Україною синдрому “енергетичної недостатності”.


· Структурна перебудова та стратегія випереджальної модернізації.
Саме в останні роки в Україні все очевиднішою стає необхідність переходу від консервативної політики до політики структурних реформ. Консервація становища і латання дір тільки поглиблюють існуючі структурні диспропорції, підштовхують економіку до системної інфраструктурної кризи. Виходячи з досвіду економічних перетворень, набутого за минулі роки, маємо визнати, що ринкові реформи є лише однією з необхідних, але далеко не достатніх умов для створення сучасної та ефективної економіки. Сьогодні просто небезпечно всі вади нашої економічної системи зводити виключно до проблем політико-економічного устрою, ігноруючи структурні та технологічні чинники кризи в Україні.
Але такий підхід буде результативним, якщо ми позбудемося кон'юнктури «річних програм» і зможемо прийняти узгоджену з усіма демократичними силами національну довгострокову економічну стратегію. Інакше кажучи, головним завданням владних структур та політичної еліти в умовах, в яких опинилася Україна, є вироблення та рішуча й послідовна реалізація стратегії випереджальної модернізації, пошук шляхів мобілізації ресурсів для пост-індустріальної модернізації. Адже навіть сьогодні Україна ще має потенціал для того, щоб подолати інерційний характер розвитку часів розпаду СРСР, кризу останніх років та здійснити економічний ривок. Для цього реалізація "постіндустріальної перспективи" має перетворитися на об'єднуючу загальнонаціональну ідею, що відповідає вимогам часу та збігається з надіями наших громадян на майбутнє. Без цього важко розраховувати на збереження не тільки економічної, а й політичної незалежності.

Ключовим завданням випереджальної модернізації є технологічне оновлення існуючої індустріальної бази, тобто доведення до сучасного рівня виробничої, транспортної, комунікаційної інфраструктури "первинного" та "вторинного" секторів української економіки за їх рахунок без стимулювання зростання їх частки у загальній структурі.
Одночасно необхідно прагматично підходити до необхідності згортання старих, архаїчних індустріальних виробництв, що нераціонально витрачають дорогі сировинні ресурси, забруднюють довкілля і є економічно збитковими для країни. Натомість - розгортання й всіляка підтримка сучасних виробництв, докорінне переобладнання існуючих заводів та будівництво нових. Акцент має бути зроблений на виробництво дорогої на світових ринках продукції глибокого рівня переробки з мінімальними енерго- та ресурсовитратами у вартості кінцевого продукту.
Відповідно до цих завдань, особливого значення набуває реалізація енергозберігаючої моделі економічного розвитку. Основні напрями її запровадження - це підвищення ефективності використання ресурсів, перехід до менш енергоємної галузевої структури виробництва, жорстка політика енергозбереження, диверсифікація зовнішніх джерел енергопостачання, подальший розвиток та оптимізація паливно-енергетичного комплексу країни.
В умовах обмежених фінансових ресурсів і стислих термінів такий підхід дасть змогу зосередити ресурси на головних структурних проблемах, розв’язання яких сприятиме кардинальному поліпшенню економічної ситуації в країні.

Як уже зазначалося, проблеми структурної перебудови охоплюють основоположні підвалини економічної системи України і є основним змістом економічних реформ.
Перш за все, структурна перебудова встановлює оптимальні пропорції реальної економіки, нову структуру, має визначити її ринкову спрямованість та ефективність.
Саме структурні реформи одночасно з цілеспрямованим формуванням ефективного внутрішнього попиту повинні забезпечити створення розвинутого внутрішнього ринку.
Такий напрям дає можливість позбавитися недоліків експортоорієнтованої економіки сировинного типу, що превалювала у минулі роки. Відповідно до обраного напряму розвитку внутрішнього ринку буде впроваджена оновлена промислова політика, яка грунтується на структурних змінах, і передусім - на мікрорівні.
Особливу роль мають відіграти галузі, які найтісніше пов’язані з потребами населення.
До пріоритетних напрямів оновленої промислової політики на найближчу перспективу належить розвиток комплексу виробництв, тісно пов’язаних із забезпеченням потреб АПК, і галузей із швидким обігом капіталу - харчової, легкої та деревообробної промисловості, підвищення темпів житлового будівництва, розвиток енергозабезпечення на основі запровадження комплексного енергозбереження та розвиток найбільш перспективних високотехнологічних виробництв.
Для досягнення поставленої мети передбачається запровадити нові механізми кредитування підприємств, розпочати модернізацію виробництва, освоєння нових видів продукції; удосконалити митно-тарифне регулювання, систему підтримки вітчизняного виробника, сприяти створенню спільних підприємств, продукція яких спроможна реально конкурувати за якістю з імпортом. Необхідно забезпечити максимально можливе використання вітчизняної сировини, що стимулюватиме її виробництво, створення нових робочих місць.
У цьому контексті не можна обминути агропромисловий комплекс, розв’язання проблем якого є пріоритетом з пріоритетів. На моє глибоке переконання, досягти зростання сільськогосподарського виробництва можна лише за рахунок прискорення ринкових реформ.
Зокрема, належить реалізувати комплекс заходів, спрямованих на відновлення сільськогосподарського виробництва на якісно новій основі, а саме - на основі розбудови високорозвинутої конкурентоспроможної галузі, здатної задовольнити як внутрішні, так і експортні потреби країни.
Це завдання значною мірою пов’язане з оптимізацією сільськогосподарського виробництва, підвищенням його ефективності на основі пріоритетного розвитку галузей промисловості для створення сучасної матеріально-технічної бази сільського господарства, включаючи сферу переробки і зберігання продукції.
Важливого значення ми надаємо також створенню на районному і міжрайонному рівнях мережі сервісного обслуговування, заготівлі, оптової торгівлі, формуванню ринків продовольчих, матеріальних ресурсів і капіталу.
Передбачається здійснити також ефективні заходи з охорони земель, розвитку підприємництва, реформування соціальної сфери села та розбудови інфраструктури. Триватиме робота з перегляду підходів до оподаткування та фінансування агропромислового комплексу, буде запроваджено іпотечне кредитування. Ці кроки мають закласти підвалини масштабних змін в аграрному секторі, реалізувати політику високотехнологічної індустріалізації села.
Предмет особливої уваги держави - розбудова транспортної системи, яка дасть змогу Україні відстояти право на роль розвинутої транзитної держави. Це питання не лише економіки, а й геополітики.
Крім того, радикальних структурних зрушень на мікрорівні потребує паливно-енергетичний комплекс, металургійна галузь та інші енергоємні сектори економіки, які перебувають у вкрай складному становищі.
Досвід проведеної роботи свідчить, що піднесення цих галузей можливе лише в тому разі, якщо їх перебудова забезпечить створення ефективно діючих структур. І перш за все за рахунок оновлення виробництва, що має бути забезпечено завдяки переходу до принципово нових технологічних процесів.

· Соціоекономіка – нова парадигма розвитку.
У центрі уваги будь-якої стратегії, яка претендує на визначення шляхів просування у майбутнє, має бути людина, суспільство. Економічні чи політичні фактори виступають лише як необхідні засоби, що забезпечують життєздатність суспільства, його перспективу.
Тому стрижнем модернізаційної стратегії має стати здійснення активної політики інвестування у людський капітал. Насамперед йдеться про застосування якісно нових схем підтримки освіти, охорони здоров’я і науки, спрямованих на значне підвищення їх рівня, збереження та розвиток висококваліфікованого кадрового та інтелектуального потенціалу. Фактично Україні потрібно відмовитися від примітивного технократизму та опанувати принципи соціоекономіки як принципово нової парадигми розвитку. Наріжні камені гуманістичної складової її змісту - це поєднання таких цінностей:
- розвиток кожної людини як особистості, якій суспільство має забезпечити умови для повноцінної самореалізації;
- забезпечення добробуту кожної родини, яка є основою будь-якого суспільства;
- побудова держави для громадян, що розвивається за принципом «соціальної держави».
Відповідно головним критерієм і основою оцінки ефективності національної економіки, технологій і всього суспільного розвиту мають бути гуманітарні показники. Головні серед них :
– соціальний стан молодого покоління, наших дітей. Лише тоді, коли створені сприятливі умови для фізичного, інтелектуального і духовного розвитку молодого покоління, професійної самореалізації та сімейного добробуту, можна бути впевненими у виправданості економічної політики.
– рівень соціальної бідності, що визначається якістю соціального захисту громадянина. Бідність – це стримуючий фактор розвитку громадянського суспільства та демократичних інституцій. Тому повна ліквідація соціальної бідності має стати завданням номер один. І це не популістське гасло. Реалізація цієї мети має стати критерієм ефективності державної економічної політики, причому у її щорічному вимірі!
– стан соціальних інвестицій, що визначається рівнем витрат на освіту, охорону здоров’я, культуру, на кожного громадянина протягом року. В цьому сенсі бюджетна політика держави має бути переорієнтована з “утримання” на політику “інвестування”, створення додаткових умов розвитку соціального капіталу країни.
Нова соціальна політика на таких засадах може і повинна стати рушійною силою економічного зростання.
Соціоекономічний підхід дозволяє по-новому підійти і до оцінки урядової економічної політики в Україні. Про що йде мова?
Економічне зростання має бути жорстко скорельоване не лише з покращенням фінансового стану суб’єктів господарювання, але й з підвищенням соціальних стандартів та якості життя громадян.
Перехід до політики радикальних структурних змін, що орієнтуються на стимулювання насамперед тих галузей і виробництв, які є конкурентоспроможними та володіють потенціалом випереджаючого зростання. “Європейська якість” має означати для національного виробництва перш за все конкурентоспроможність на європейських ринках.
Розвиток внутрішнього ринку, налагодження системи кредитування споживачів та бізнесу, насамперед - середнього та малого.
Стратегічне питання – успішне та прискорене проведення податкової реформи, спрямованої на стимулювання підприємництва та водночас – на обмеження монополізму та надприбутковості. Нова податкова система має усунути існуючі диспропорції на бюджетному рівні, перетворити оподаткування з репресивного засобу, яким він є зараз, на інструмент державної структурної політики.
Відновлення активної інвестиційної політики держави, створення сприятливих умов для роботи зовнішніх та внутрішніх інвесторів з опорою на прозору урядову політику. Необхідно задіяти величезний ресурс накопичень громадян – через механізм внутрішніх державних запозичень, що має нарешті перетворитися на справжній національний інвестиційний ресурс.
Політика подолання корупції та “відмивання грошей”, яка можлива лише за умови синхронності дій законодавців та виконавчої влади. Водночас ця політика має впроваджуватися у комплексі із заходами щодо амністії капіталів, які були накопичені некримінальним шляхом.
Прогресивна соціальна політика подолання бідності – шляхом реформи систем соціального забезпечення та механізмів адресної допомоги, освіти та охорони здоров’я; стимулювання молоді та молодих сімей, розвитку “державного соціального кредитування” – молодіжного житла, навчання тощо.
Принципово важливо змінити саму роль чиновника – держслужбовця. Механізми контролю за його роботою мають бути максимально прозорими. Це особливо важливо при формуванні керівної ланки держадміністрацій, де поки що панує суб’єктивна воля. Слід виходити з того, що держслужбовець – це менеджер, що наймається громадянами до державної влади та отримує заробітну платню з коштів бюджету, який формується суспільством. А отже, він – слуга, а не господар держави. І таке розуміння має стати новим соціальним та політичним стандартом в Україні.
З іншого боку, державний менеджмент має бути захищений від політичного свавілля та кон’юнктури. І гарантією цього має стати чітке дотримання вимог Закону про держслужбу. Стабільність державного управління – це одна з передумов керованості та контрольованості процесів у національній економіці.

· Політика соціальної консолідації.
Стратегія, яка орієнтується на забезпечення стійкого економічного розвитку, передбачає також проведення політики соціальної консолідації. Інакше кажучи, соціальна політика держави повинна бути спрямована на мінімізацію бідності і забезпечення добробуту для більшості.
Для цього необхідно добитися скорочення розриву між реальною вартістю робочої сили і рівнем заробітної плати, здійснювати заходи, що стосуються підтримки купівельної спроможності населення. Крім того, держава зобов'язана забезпечити контроль за справедливим розподілом бюджетних коштів, не кажучи вже про повну ліквідацію такого ганебного явища, як заборгованість по заробітній платі і державним соціальним зобов'язанням.
Серед першочергових пріоритетів також повинні бути питання, які пов'язані з оновленням і модернізацією інфраструктури життєзабезпечення людей. Треба припинити замовчувати питання катастрофічного стану системи водо-, газо- і електропостачання, про деградацію і занепад житлово-комунальної сфери. Це питання, які безпосередньо стосуються безпеки і благополуччя наших громадян. Відповідальні політики і влада повинні мобілізувати всі фінансово-економічні можливості для того, щоб попередити біду, яка нависла над нашими громадянами, містами і селами України.
Розвиток місцевого самоврядування, підвищення компетенції і відповідальності регіональних органів влади створять умови для розвитку економічно сильних і соціально стабільних регіонів. Реальний шлях досягнення такої мети – це передусім втілення положень Закону про місцеве самоврядування і завершення адміністративної реформи, що передбачає чітке розмежування функцій і повноважень центральної і регіональної влади.


· Подолання бідності і радикальна комунальна реформа.
Оскільки в політиці соціальної консолідації подолання бідності і радикальна комунальна реформа є головними пріоритетами, зупинимось на них детальніше.
Перш за все, ми повинні чесно визнати, що в Україні не вдалося уникнути різкого зростання соціальних диспропорцій і це вилилося в невіру громадян в здатність вітчизняної політичної еліти діяти на користь суспільства. Адже сьогодні перевагами свободи і демократії може скористатися лише невелика частина населення, яка лише імітує реформи, а насправді вибудовує систему влади, по-радянському глуху до потреб людей, систему, що породжує небачене раніше розшарування на багатих і бідних.
Характерною особливістю є і те, що на фоні соціальної бідності таких категорій населення, як багатодітні сім'ї, неповні сім'ї з дітьми, самотні пенсіонери, інваліди, зростає економічна бідність. Збільшується кількість працездатних громадян, які не можуть забезпечити собі соціально прийнятний рівень життя через низьку заробітну плату або затримки з її виплатою. Переважну частину бідних в Україні складають сім'ї, в яких хтось із дорослих працює, але через нерівномірний розподіл прибутків і заниження оплати праці не в змозі подолати межу бідності. Поява категорії «нових бідних», або «працюючих бідних», пов'язана не лише з економічним занепадом і складностями перехідного періоду, а і з диктатом монополій, незахищеністю перед свавіллям корумпованої і закритої влади, обмеженням можливостей суспільства впливати на її дії.
Найнебезпечнішим у цій ситуації є те, що в Україні «бідність» - це жорстока реальність, в якій живе більшість наших співгромадян і яка безпосередньо позначається на перспективах нашої країни. Яскравим свідченням цього є катастрофічна демографічна ситуація. Скорочення чисельності населення, зростання смертності серед новонароджених, скорочення народжуваності — чи таким ми бачили наше національне відродження? Адже абсолютно зрозуміло, що причиною такого становища стали не культурні чинники, на зразок жіночої емансипації. Пояснення просте: наші молоді люди не впевнені у своєму майбутньому. А не маючи можливості забезпечити себе, не зважуються на такий серйозний крок, як створення сім'ї і народження дітей.
Висновок з цього може бути лише один: якщо в Україні на державному рівні не запрацюють програми кредитування молодих сімей, молодіжного житлового будівництва, навчання і працевлаштування молоді, то ми дуже скоро забудемо про те, що таке «українська перспектива». У зв'язку з цим хочу ще раз підкреслити: для НДП молодіжна політика має стратегічне значення, бо мова йде про соціальні «інвестиції в майбутнє».

Не менш гостро проблема соціального розколу відчувається в побуті, повсякденному житті. Нереформованість житлово-комунальної сфери, помножена на низьку платоспроможність середньої української сім'ї, призвели до катастрофічної ситуації в житлово-комунальній сфері. Тисячі сімей залишаються без тепла, світла, газу. Руйнуються комунікації, виходять з ладу системи опалювання і водопостачання. Загалом же можна говорити про критичний стан всієї системи життєзабезпечення населення нашої країни.
Причини — неплатежі, з одного боку, і недофінансування, викликане нереформованістю самого житлово-комунального господарства. Все реальнішою сьогодні стає загроза інфраструктурної катастрофи.
Серед головних проблем житлово-комунального господарства, які потребують негайного вирішення, наступні:
1. Підвищення ефективності управління галуззю.
2. Стабілізація фінансового стану підприємств і подолання їх збитковості.
3. Створення умов для накопичення інвестиційних ресурсів для переоснащення об’єктів, проведення політики енергозбереження.
4. Поетапне оснащення квартир засобами обліку, ремонт житлового фонду, благоустрій дворів і територій, що до них прилягають.
5. Недопущення встановлення монопольно завищених тарифів.
6. Створення і підтримка добровільних об’єднань мешканців, обслуговування населення недержавним підприємствами;
7. Подолання “конфлікту власності”, коли у віданні ЖЕКу перебуває приватизоване житло. Збільшення кількості об’єднань власників житла, укладення договорів між власниками житла і тими, хто це житло обслуговує.
8. Підтримка кредитування молодіжного житла, прозорість умов отримання кредиту.
9. Боротьба з ухилянням платоспроможних споживачів житлово-комунальних послуг від сплати.
Перелік можна було б продовжувати, але зрозуміло одне: реформування та розвиток житлово-комунальної сфери перетворюється для України у проблему національної безпеки і вимагає відповідного ставлення до неї з боку уряду. Принаймні регіони не повинні залишатись сам на сам з проблемами житлово-комунального господарства (ЖКГ), а держава не має права займати позицію стороннього спостерігача в цьому питанні. Сьогодні важливо усвідомити небезпеку подальшого загострення ситуації у цій сфері. Місцева влада — мерії міст і ради всіх рівнів, на яких припадає головний «соціальний удар», є тим останнім редутом, який стримує катастрофу. Але без ресурсів, без радикальної реформи ЖКГ і без пожвавлення економіки, збільшення прибутків населення цей редут протримається, в кращому разі, рік-два.



3. Європейський вибір України: стратегія зустрічної інтеграції

За 12 років розвитку України як незалежної держави ключові пріоритети її геополітичного позиціонування набули досить чітких контурів. Сьогодні в питанні зовнішньополітичної стратегії Україна максимально близька до певного національного консенсусу. Суспільство, більшість політичних партій і уряд демонструють свою прихильність європейському вибору, цінностям європейської цивілізації. Відповідно головною метою стратегії інтеграції є повноцінне членство України в ЄС і рівноправна участь в євроатлантичному військово-політичному союзі.
Разом з тим шлях України в Євросоюз, на відміну від інших країн Центральної та Східної Європи, тісно пов'язаний з реалізацією концепції «Велика Європа» і розвитком єдиного економічного простору, в якому можуть брати участь країни Євросоюзу та їхні східні «сусіди» по континенту. Відповідно маємо дбати про розвиток та підтримку партнерського рівня відносин з Росією.
Нарешті, небезпідставними є сподівання українців на те, що всі країни - сусіди України — Росія, країни Причорномор'я і Центральної Європи — є її надійними партнерами. Тому цілком виправданим є бажання бачити Україну економічно і політично сильною державою, здатною в майбутньому стати лідером у Причорноморському і Центральноєвропейському регіонах.

· Стратегічне бачення власної перспективи.
Дуже важливо, щоб настрої і погляди наших співгромадян збігалися з сучасними тенденціями розвитку єдиного європейського простору, які прокладають собі дорогу з другої половини ХХ сторіччя. Подолати віковий конфлікт на континенті і створити умови для розвитку єдиного економічного простору, що з'єднує Європу і Азію, — це завдання ось уже понад 3 десятиліття перебуває в центрі уваги політиків континентальних держав. Генерал де Голль і Франсуа Міттеран, Гельмут Коль і Михайло Горбачов, десятки інших відомих політиків шукали шляхи, які унеможливили б повернення до «двополюсної моделі», який би вигляд вона не мала.
Україна в цьому сенсі — дійсно унікальний випадок. Уламок колишньої радянської імперії, яка ще недавно була одним з двох конфліктуючих полюсів, і разом з тим — проєвропейськи налаштоване суспільство, що має вікові традиції розвитку як невід'ємної частини цього глобального культурного простору, — все це властиво Україні. Історичний дуалізм довгий час відбивався і на її геополітиці. Однак час для експериментів і хитань з боку в бік минув. Країні потрібен чіткий «образ майбутнього», а кожному з нас – відповідь на питання, яке майбутнє своєї країни ми здатні забезпечити.
Чи є готові відповіді? Варіантів безліч, але, на жаль, більшість з них зводиться до того, що Україні треба до когось або до чогось «приєднатися». Комплекс меншовартості і «молодшого партнера» придушує нас всі ці роки.
Разом з тим варіант самостійної ролі, навіть «самостійної гри» в України є. Два корені, два джерела і два історичних комплекси України – «російський, радянський» і «європейський» — можуть стати основою для формулювання нової ролі, якщо хочете — історичної місії України на початку нового, 21 сторіччя. Саме Україна має всі шанси стати новим «носієм» ідей французького президента генерала де Голля про створення Європи «від Атлантики до Уралу», які задають новий формат і нові перспективи розвитку усього Євроазійського континенту.

· Реакція на очікування зовнішньополітичних партнерів.
Україні, якщо вона прагне більшої суб’єктності, слід замислитися над тезою, яка прозвучала на Заході: «Україні потрібно припинити спекулювати на своєму особливому геополітичному положенні в Європі і знайти свій геополітичний статус європейської країни за рахунок реальних справ і змін всередині самої себе».
Ми не можемо заплющувати очі на той факт, що країни Євросоюзу, про який так багато говорять в Україні, незадоволені тим, що в Україні темпи реальних економічних, соціальних і політичних перетворень набагато нижчі, ніж її дипломатична активність. Адже формування інститутів громадянського суспільства, системи самоврядування, забезпечення гарантій дотримання прав і свобод громадянина – все це також невід'ємні компоненти геополітичного вибору України на користь Європи. Інакше і бути не може. Тому цілком закономірно, що протягом останніх років з боку ЄС на адресу України все частіше звучать заклики і побажання «зайнятися собою».
Сьогодні і європейський Захід, і євразійський Північний Схід висувають до України нові вимоги, які давно вже не зводяться до формальної «географічної» або «політичної» приналежності. В Україні наші сусіди бажають бачити сучасного, гнучкого, економічно сильного і політично відповідального партнера, що не тільки декларує, а й реалізує на практиці заявлену політику «стратегічного партнерства».
Таким чином, якщо «вчорашнє» питання української геополітики обмежувалося розв'язанням проблеми «з ким бути», то сьогодні на порядку денному геополітичного майбутнього України стоїть питання зовсім іншого порядку — «в якій якості бути». Україна як демократична і економічно розвинена країна і як провідник ідей «Великої Європи» (а не жалюгідного сателітного «молодшого партнера») — ось позитивний геополітичний образ, який може знайти відгук в душі кожного. Україна гідна цієї ролі, і їй під силу такі завдання.

· Ініціативність, або зобов’язання перед самими собою.
Реалізація зазначених цілей передбачає, по-перше, ініціативність зовнішньої політики, і по-друге, її практичність і прагматичність. У України є всі шанси стати ініціатором нових об'єднувальних тенденцій на Євроазійському континенті, провідником ідеї зустрічної інтеграції. Але для цього вона повинна вирішити ряд принципово важливих завдань.
Перше завдання - внутрішнє облаштування країни. Сьогодні саме цей чинник визначає подальшу геополітичну долю України.
Подальший розвиток демократичних інститутів, становлення громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод громадян – це один вузол проблем. «Велика Європа», яку часто ще називають «спільним домом», може відбутися лише як демократичне співтовариство народів. Політична реформа, головне завдання якої – не просто зміна конституційної моделі, а активація громадянського суспільства, найважливіша складова цього вузла.
Таким чином, для України, українських політиків і суспільства європейський вибір — це насамперед питання внутрішньої, а не зовнішньої політики. Перетворення в європейську державу залежить від розвитку ефективної економіки, впровадження демократичної моделі виборів, свободи і незалежності роботи ЗМІ, верховенства закону, незалежності і ефективності в діяльності судової системи, тобто від визначення Україною своєї внутрішньої політики.
Друге – повернення власної історії. Розрив, який реально існує між державою і суспільством, багато в чому зумовлений тим, що державі (а точніше - нездатним і нетямущим ідеологам) не вдалося вирішити проблему спадкоємності історії. Як результат: спекуляція на подіях вікової давності і одночасно - ігнорування історії і подій, які відбувалися ще п'ять, десять, тридцять років тому. Цілі покоління громадян України опинилися немов поза часом і простором, оскільки про них згадують лише в окремі свята. Україна повинна осмислити минуле 20 сторіччя, з його злетами і падіннями, аби воно стало частиною життя країни.
Третє – затвердження європейської системи самоврядування, завершення адміністративної реформи і оптимізація територіальної структури, розвиток регіонів як цілісних економічних і культурних комплексів.
І четверте – економічна реформа, прискорені і радикальні зміни в її структурі на основі інноваційної моделі розвитку економіки.

· Економізація зовнішньої політики.
Процес євроінтеграції насправді означає не тільки досягнення формального членства в Євросоюзі, а й підготовку до практичної участі України в усіх сферах життєдіяльності об'єднаної Європи – в т.ч. до входження в європейську судову систему, у валютний союз, європейську систему військово-політичної безпеки, участь у транспортно-комунікаційних програмах і в загальноєвропейській гуманітарній політиці тощо. Інакше кажучи, українська геополітика має стати скупою на риторику і максимально економізованою. Лише за таких умов дипломатичні побажання щодо геополітичного партнерства і інтеграції можуть стати реальністю. Це означає, що Україна має перейти від геополітичного інструментарію «політичної інтеграції» до активної геоекономічної політики, що спирається на економічну відкритість, політико-правову забезпеченість і довгостроковість співпраці капіталів.  
Потрібно визнати, що сьогодні, незважаючи на значний прогрес в питаннях лібералізації зовнішньої торгівлі і валютних відносин, Україна залишалася надзвичайно “закритою” і “зарегульованою” в таких питаннях, як прозорість відносин власності, залучення довгострокових інвестицій, участь у великих консорціальних проектах.
Поступово ситуація починає дещо змінюватись. Нові власники, що є представниками системного бізнесу, починають усвідомлювати необхідність доступу до міжнародних фінансових і інвестиційних ресурсів з метою модернізації та розвитку. Зміни в мотивації великого бізнесу, його готовність до економічної відкритості і бажання інтернаціоналізуватися позначаються і на економічній політиці українського уряду.

Другим принциповим моментом у політиці економізації зовнішньополітичних відносин України є цілеспрямоване „вирощування” великого національного капіталу, підтримка просування вітчизняних компаній на зовнішніх ринках, лобіювання їх інтересів при реалізації великих міжнародних економічних проектів. Адже соромно сказати, але сьогодні Україна як велика аграрна країна задовольняється тим, що продає свою сільгосппродукцію на кордоні. Наприклад, за ці роки не виникло жодної серйозної національній компанії, що контролює експорт і продаж на зовнішніх ринках агропродукції, має свої представництва на ринках інших країн і т. ін. Про який же прорив ми можемо говорити, якщо за ці роки так і не створено системи національних фінансово-промислових груп у ВПК, металургії, машинобудуванні, транспорті.
Висновок один: підтримка великого бізнесу, розумна протекція його інтересів на зовнішньому і внутрішньому ринку з боку держави має стати одним з пріоритетів економічної політики. Необхідно нарешті усвідомити, що саме національний капітал є «головним замовником» в геополітичній сфері.

Третє – це формування зрозумілої позиції і політики держави стосовно великого транснаціонального капіталу, який має свої інтереси в українській економіці.
Абсолютно очевидно, що в Україні поступово формується така економічна структура, в якій значну роль відіграватиме транснаціональний капітал. Присутність ТНК відчують не тільки окремі області і сегменти ринку. Цей капітал вплине і на економіку і політику загалом. В обставинах, що склалися, єдиним конструктивним кроком може стати розробка комплексної системи законодавства, що регламентує діяльність ТНК в Україні і визначає взаємні права і зобов'язання між транснаціональними корпораціями і державою. Україна повинна навчитися працювати з тими компаніями і корпораціями, інтереси яких збігаються з її планами і амбіціями, і відповідно, ставити цивілізований заслін тим, хто виглядає неперспективно або непереконливо.
ТНК — це не просто «джерело інвестицій», це скелет сучасної глобальної економіки. Тому, щоб не стати жертвою глобалізації, Україна повинна навчитися бути її активним суб'єктом. Принципово важливо усвідомити, що ТНК, які прийшли працювати на український ринок, які мають тут власність, забезпечують нові робочі місця і багатомільйонні податки до бюджету — це також частина нашої економіки, а отже і частина геополітики.
Нарешті, практичним кроком по економізації зовнішньої політики України могло б стати вироблення пакету перспективних проектів, які вже містять в собі як прагматичне економічне значення, так і геополітичну складову.
Зокрема, серед сфер, які прямо пов'язані з розвитком єдиного євро-азіатського простору і відповідають проекту «Велика Європа», хочу особливо виділити енергетику (виробництво і транспортування електроенергії), транспорт (всі види комунікації, включаючи транспортування енергоносіїв), машинобудування (особливо високоточне машинобудування, яке представляє інтерес для провідних європейських компаній, що шукають можливості винесення виробництва), агропромисловий комплекс (участь у розподілі праці на континенті, розвиток ринку землі і залучення західних інвесторів, збільшення місткості євро-азіатського ринку агропродукції). Презентація пакету таких проектів могла б покласти початок новим геополітичним ініціативам України.

· Від економічної співпраці до соціокультурної інтеграції.
     Країни Євросоюзу - це не лише економіка. Україна повинна стати на шлях переходу від інтенсифікації економічної співпраці до соціокультурної інтеграції. В наших інтересах — розширення формату політичного, громадського та культурного діалогу України з країнами та народами Європи. Україні слід перейти від тактики політичної адаптації до стратегії реальних економічних і гуманітарних результатів інтеграції.
Зокрема, актуальними видаються технології, що притаманні саме „народній демократії” – так звана горизонтальна дипломатія, розвиток стосунків на рівні громадськості та між політичними партіями. Можливості мас-медіа, активні контакти по лінії бізнесу, туризму, політики мають бути підпорядковані реалізації гуманітарної стратегії розвитку культурного діалогу між Україною та країнами Європи.
Водночас в умовах нових глобальних загроз миру, якими є тероризм та неототалітаризм, Україна має забезпечити собі активну роль провідника інтересів демократичної спільноти – в рамках програм ООН, співпраці з Північноатлантичним альянсом та європейськими структурами регіональної безпеки. На мою думку, тут має переважати не військовий аспект, а досвід та роль миротворця, які були визнані за Україною після ядерного роззброєння.

· Проект “Єдиний економічний простір” та євроінтеграційна стратегія України.
Важливою проблемою для перспектив інтеграції України в ЄС є пошук інституційних форм, здатних поєднати євроінтеграційну стратегію України і плани, пов'язані з розвитком партнерства з Росією та іншими країнами євро-азіатського регіону на довгостроковій основі.
Передусім Україна зацікавлена в тому, щоб її участь в інтеграційних процесах у рамках СНД не увійшла в протиріччя з її європейським вибором. Розраховувати на успіх у цьому питанні можна лише тоді, коли Україна зможе ініціювати нову стратегію, суть якої полягає в інтернаціоналізації проекту єдиного економічного простору.
Україні вигідно висунути і відстоювати тезу про те, що ідея єдиного економічного простору цікавить не лише для країн СНД, а й для наших західних партнерів — країн ЄС. Тобто Україні необхідно зосередити свої дипломатичні зусилля на виведенні цієї проблеми в контекст реалізації ідеї «Великої Європи».
Так звана ініціатива чотирьох — Росії, України, Білорусі, Казахстану — про створення єдиного економічного простору та нещодавно проголошена Європейською комісією «політика по відношенню до нових сусідів ЄС» містять в собі принципово нові можливості для співпраці по моделі «зустрічної інтеграції».
Наявність документально зафіксованих планів по створенню зони вільної торгівлі між 1) Росією і Європейським союзом, 2) Україною і Європейським союзом, 3) Росією, Україною та іншими ініціаторами єдиного економічного простору в євро-азійському регіоні дають підстави Україні виступити з ініціативою про поєднання трьох окремих форматів в один. Нова формула могла б звучати так: «ЄС плюс 4 (ініціатори ЄЕП в СНД)», мета якого — формування єдиного економічного простору для ЄС і чотирьох країн євро-азійського регіону на основі норм і правил Світової організації торгівлі (СОТ).
Таким чином, вже в найближчій перспективі був би відкритий новий простір для практичної реалізації ідеї «розширення європейського економічного простору на схід».
Одночасно з цим інтернаціоналізація концепції ЄЕП і відхід від «замикання» всередині євро-азійського регіону дозволить Україні уникнути патової ситуації на переговорах про майбутнє єдиного економічного простору або поступок економічного характеру.
В цілому, створення єдиного економічного простору Європейського союзу з Росією, Україною, Білоруссю і Казахстаном дозволило б уникнути нових ліній міжрегіонального економічного розколу і одночасно забезпечити формування гомогенного економічного простору на континенті на основі формату СОТ. Такий шлях дозволив би істотно скоротити час на уніфікацію економічних і соціальних стандартів в Україні, прискорити можливе повноцінне членство України в ЄС.

Джерела:
· виступ на конференції з питань реформи політичної системи в Україні (15 - 16 червня 2001 р.);
· стаття “Скликання Конституційної Асамблеї — “третій шлях” у проведенні реформи політичної системи”;
· виступ у м.Вінниця (25 квітня 2003 р.);
· виступ на конференції Київської міської організації НДП (27 жовтня 2002 р.);
· виступ на першому Форумі Народної Демократії (30 травня 2003 р.);
· стаття «В Європу не треба «йти». Європу необхідно «творити». (“Голос України”);
· виступ на 4-му Міжнародному бізнес-саміті СНД (Лондон, червень 2003р.);
· стаття «Майбутнє — за новим центром»;
· доповідь на VIII з’їзді НДП (7 грудня 2002 р.);
· заключне слово на нараді-семінарі з економічних питань (4 лютого 2000 р.).

Замість епілогу

У цій книзі зібрані ті роздуми, пропозиції та ініціативи, з якими пов’язане моє життя як політика і як громадянина. Готуючи її, я виходив з того, що саме зараз настає час переосмислення вже пройденого, час серйозних роздумів і відповідальних рішень. Розраховую на те, що книга стане своєрідним продовженням дискусії про майбутнє України.
Я щиро вірю в патріотизм і здоровий глузд українських громадян. І саме тому вийшов до українського загалу зі своїми думками, головною серед яких є необхідність нашого згуртування навколо побудови дійсно демократичної держави, розвиненої економіки та високоморального суспільства.
Переконаний, що позиція пасивного вичікування для нас є неприйнятною. Не чекати, що порятунок прийде десь ззовні, а своєю працею і власним розумом маємо побудувати майбутнє нашої країни.
Добробут українських родин, прозорість і відповідальність влади, відродження духовності — це те, до чого прагне більшість з нас. Тому альтернативи об’єднанню навколо цих ідей просто не існує.